Міністерство закордонних справ України

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї

Про ДНЯЗ

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) було відкрито до підписання 1 липня 1968 року в мм. Лондон, Вашингтон, Москва.  5 березня 1970 року зазначений договір набув чинності. В 1995 році, відповідно до рішення держав-учасниць Конференції з розгляду дії ДНЯЗ, термін дії договору було безстроково подовжено. Станом на вересень 2010 року сторонами ДНЯЗ є 191 держава. Україна приєдналася до договору у якості держави з без’ядерним статусом в 1994 році. 

На сьогодні ДНЯЗ є центральною ланкою режиму нерозповсюдження ядерної зброї як сукупності міжнародних домовленостей та організацій за участю як ядерних держав (ЯД), так і неядерних держав (НЯД), а також внутрішніх законодавств держав-учасниць, метою яких є попередження набуття ядерного статусу державами, що не мали його до 1 січня 1967 року. ДНЯЗ розглядається також як наріжний камінь правової інфраструктури міжнародної безпеки.

Наразі лише невелика група країн не є учасницями ДНЯЗ. До їх числа належить чотири неофіційні де-факто ЯД - Індія, Пакистан, Ізраїль, а також КНДР (вийшла з ДНЯЗ у 2003 році).

Основною проблемою з точки зору контролю за виконанням ДНЯЗ в галузі нерозповсюдження є те, що один і той самий процес – збагачення урану – може бути використаний як для отримання ядерного палива для АЕС, так і для створення ядерної бомби.

Одним з найгостріших питань ДНЯЗ є недостатні, з точки зору НЯД держав, обсяги та темпи виконання ядерними державами своїх зобов’язань з ядерного роззброєння відповідно до статті VI Договору. Наголошуючи на чіткому виконанні своїх зобов’язань в сфері нерозповсюдження, неядерні держави все наполегливіше вимагають від ядерної п’ятірки більш рішучих кроків з ядерного роззброєння, визначення чітких часових рамок цього процесу, запровадження його прозорості та контрольованості світовою спільнотою.

Ядерне роззброєння України

Набуття Україною статусу правонаступниці СРСР у сфері контролю над озброєннями мало тривалий і складний характер. Після розпаду СРСР на її території залишалось 222 одиниці стратегічної зброї (176 міжконтинентальних балістичних ракет, 46 важких бомбардувальників та відповідне ядерне оснащення до них – близько 2000 ядерних боєзарядів, що складало близько 10% носіїв та близько 20% боєзарядів).

Перед суверенною Україною постало питання про долю отриманої спадщини. Ситуація була складною і не вписувалася в існуючі канони.

З одного боку, Декларація “Про державний суверенітет України” (Закон №55-ХХІІ від 16.07.1990 р.) містить положення про намір “стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і дотримується  трьох  неядерних  принципів:  не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”, що було підтверджено і в Заяві Верховної Ради України “Про без’ядерний статус України” (від 24.10.1991 р.).

З другого, фактично Україна успадкувала ядерну зброю в розумінні чинного ДНЯЗ та носії такої зброї і заявила про своє право власності на ці значні матеріальні цінності.

В таких умовах Україна виробила свою лінію поведінки щодо отриманої ядерної спадщини, яка докорінно відрізнялась від рішень інших країн СНД, що обумовлювалося більш широкою участю підприємств України в ракетних програмах Радянського Союзу. Так, Білорусь і Республіка Казахстан передали успадковану ними ядерну зброю під юрисдикцію РФ. Керівництво РФ на той період домагалося саме такого рішення й від України (“Постановление Верховного Совета Российской Федерации” від 04.11.1992 р.).

Основні послідовні етапи, пройдені Україною на шляху до без’ядерного статусу, були такими.

  1. Підписання міністром закордонних справ Лісабонського протоколу до Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (ДСНО), який перетворив цей договір на багатосторонній. Україна стала однією з правонаступниць СРСР за ДСНО, але зобов’язалася при цьому приєднатися до ДНЯЗ як без’ядерна держава (травень 1992 р.).
  2. Ратифікація ДСНО та Лісабонського протоколу Верховною Радою (18.11.1993 р.) за виключенням статті V щодо приєднання до ДНЯЗ та одночасне прийняття низки доручень виконавчій владі у зв’язку з цим.
  3. Підписання тристоронньої заяви президентів України, США та Росії (14 січня 1994 р., м. Москва), у якій зафіксовані досягнуті домовленості сторін з практичної реалізації доручень виконавчій владі, серед яких і отримання Україною гарантій безпеки у прив’язці до набрання чинності ДСНО та приєднання України до ДНЯЗ. Після цього було прийнято окрему Постанову Верховної Ради України  (№ 3919-12 від 03.02.1994 р.), яка зняла застереження стосовно статті V Лісабонського протоколу.
  4. Прийняття Верховною Радою України у листопаді 1994 р. закону, який визначав процедуру приєднання України до ДНЯЗ і мав набрати чинності після надання ядерними державами гарантій її безпеки, що в свою чергу відкривало шлях для обміну ратифікаційними грамотами стосовно обох договорів (ДСНО та ДНЯЗ).

Такий обмін відбувся 5 грудня 1994 року у Будапешті на саміті ОБСЄ після підписання лідерами ядерних держав Меморандуму «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Хоча цей меморандум і не має статусу договору, він є достатньо важливим політичним документом, який закріпив безпрецедентний випадок отримання гарантій в обмін на ліквідацію ядерної зброї.

Оскільки пройдений Україною шлях був достатньо тривалим (з 1991 р. по 1995 р.) та складним, то зміст прийнятих нею зобов’язань, як і зміст отриманих гарантій безпеки, сьогодні трактується неоднозначно, що потребує окремого розгляду цього питання з позицій положень наявних договорів і зобов’язань України.

Істотним недоліком Будапештського меморандуму є те, що він не передбачає чіткого механізму реалізації його положень, адекватної і потужної відповіді на ймовірні загрози, що робить цей документ, по суті, символічною декларацією. Адже в ньому йдеться лише про проведення консультацій у разі виникнення загрози незалежності та суверенітету України, її існуючих кордонів тощо, без конкретизації подальших дій.

Таким чином, починаючи з дня підписання Будапештського меморандуму і дотепер немає однозначної і переконливої відповіді щодо його здатності гарантувати безпеку нашій державі.

При цьому Україна є найбільшою державою у Європі, що не входить до існуючих договорів про колективну безпеку на континенті, фактично залишаючись, таким чином, у „прикордонній смузі” між двома військово-політичними союзами – НАТО та ОДКБ. За таких умов наша держава вимушена самостійно вирішувати питання гарантування власної безпеки.

З огляду на викладене, МЗС, розпочало опрацювання з ядерними державами ДНЯЗ питання щодо можливості вироблення нового міжнародно-правового документа, який, ґрунтуючись на положеннях Будапештського меморандуму,  надавав би переконливі гарантії безпеки нашій державі.

У листопаді 2009 року було направлено звернення Президента України лідерам держав ядерної п’ятірки ДНЯЗ (Великої Британії, Китаю, Російської Федерації, США та Франції), а також проект відповідного договору, з пропозицією  провести переговори для вироблення нового багатостороннього документа, який підтверджував би і посилював гарантії безпеки Україні.

Відтоді було проведено кілька раундів експертних консультацій із відповідної тематики з Російською Федерацією, США, Великою Британією та КНР.

За результатами здійснених заходів 4 грудня 2009 року Сполучені Штати Америки та Російська Федерація оприлюднили Спільну заяву, у якій, зокрема, відзначається внесок України у справу ядерного роззброєння та міжнародної безпеки, а також підтверджуються гарантії безпеки нашій державі, зафіксовані в Будапештському меморандумі.

Підтвердження Сполученими Штатами Америки гарантій безпеки Україні міститься також у Спільній заяві президентів двох держав від 12 квітня 2010 року, що була зроблена в рамках Вашингтонського саміту з питань ядерної безпеки. Тоді ж Україна підтвердила свою відданість справі ядерного роззброєння і заявила про рішення позбулися високозбагаченого урану. Згідно з домовленостями остаточне вивезення ВЗУ відбулося напередодні Сеульського ядерного саміту 2012 року.

Що стосується реакції Великої Британії на звернення Президента України Прем’єр-міністр Г.Браун надіслав відповідь 5 січня 2010 року. Цей документ, серед іншого, містить підтвердження британською стороною своїх зобов’язань за Будапештським меморандумом.

15 грудня 2009 року Посольство КНР в Україні передало МЗС ноту, у якій, у контексті розвитку Будапештського процесу, підтверджується позиція китайської сторони щодо незастосування ядерної зброї проти неядерних держав. Офіційний Пекін у ході травневого 2010 року візиту Міністра закордонних справ до Києва підтвердив також свою готовність продовжити здійснення спільних з Україною заходів з метою вироблення взаємоприйнятного формату гарантій безпеки нашій державі.

Таким чином, було підтверджено статус-кво гарантій безпеки Україні, зафіксованих у Будапештському меморандумі від 5 грудня 1994 року.

Наступного року Україна відзначатиме 20-ту річницю приєднання нашої держави до ДНЯЗ в якості неядерної держави та підписання Будапештського меморандуму. Ця подія є важливою нагодою для привернення уваги світового співтовариства до проблематики глобального ядерного роззброєння в цілому та внеску України зокрема. 

МЗС в соціальних мережах

     

> Всі акаунти в соцмережах


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

10 facts on Russian military aggression against Ukraine

 

On Ukraine in English

 

Inform about your experience with Ukrainian consul

 

Let my people go

 

 

Ukraine: Fight for Independence

 

Proof of Fakes