І. Вступ

Сьогодні можна стверджувати, що українсько-російські відносини, як і міжнародні відносини в цілому, поділяються на два періоди: до і після анексії Криму. Це твердження є настільки очевидним, що не потребує доведення.

До анексії Криму Росія була стратегічним партнером нашої держави, гарантом її міжнародної безпеки відповідно до Будапештського меморандуму, основним торгівельно-економічним партнером, центром культурного тяжіння.

Після анексії частини української території Росія автоматично перетворилась на основну військову і безпекову загрозу для України, на фактор дестабілізації нашої політичної та економічної системи, на антагоніста цивілізаційного вибору українського суспільства.

Така трансформація не може не засмучувати, але вона є об’єктивною реальністю. У цій реальності Україна повинна виживати, боротись за своє існування як незалежної держави, формувати власні фундаментальні цінності, навколо яких згуртується українська нація.

У цій якісно новій реальності Україна має вибудовувати новий прагматичний формат двосторонніх відносин із Російською Федерацією. Це складна справа, це справа не одного дня, але уже сьогодні ми повинні закладати фундамент для цих відносин на майбутнє.

Усвідомлення такої необхідності змушує МЗС України докладати зусиль для того, щоб, з одного боку, не допустити будь-яких посягань Росії на суверенітет і незалежність України, а з іншого – залишити простір для мирного розв’язання існуючих розбіжностей та врегулювання кризи двосторонніх відносин.

Ми не повинні заводити ситуацію у «глухий» кут, з якого потім буде дуже важко, якщо не неможливо вибратись.

Не хочу бути банальним, але, незважаючи на наше палке бажання, географічну ситуацію змінити неможливо.

Росія назавжди залишиться нашим неспокійним і непередбачуваним сусідом. На даному етапі нашим завданням є запобігти загостренню стосунків. У довгостроковій перспективі – налагодити такий механізм, який би дозволив запобігати ескалації будь-якої конфліктної ситуації та сприяти її вирішенню шляхом діалогу.

ІІ. Переговорний процес і визнання Уряду України

Очевидно, що силовий варіант розвитку подій навколо Криму та навколо ситуації, яка склалась в інших регіонах України, призвів би до катастрофічних руйнівних наслідків та численних жертв серед громадян України.

За своїм військовим потенціалом Росія продовжує належати до провідних країн світу, вона є членом ядерного «клубу», російська армія озброєна сучасними зразками зброї і техніки.

Українська армія, дезорієнтована внутрішніми подіями, банкрутством політичного та військового керівництва, на початковому етапі навряд чи могла дати відсіч.

У цих умовах значно зросла вага дипломатичних засобів протидії агресії та мирного врегулювання конфліктної ситуації.

Як тільки стали зрозумілими мета і масштаб дій російської сторони, МЗС задіяло всі існуючі механізми.

Безумовно, першим рефлексом була вимога проведення двосторонніх переговорів чи консультацій, тим більше, що обов’язок врегулювати спірні питання у такий спосіб передбачений як Базовим договором 1997 року (ст.7), так і Угодою про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України (ст. 24). Я уже не згадую про Статут ООН, Заключний акт НБСЄ 1975 року, Біловезьку угоду тощо.

У зв’язку з цим було підготовлено і направлено низку нот щодо започаткування переговорного процесу, на базі Українсько-російської міждержавної комісії, на майданчику СНД, в інших двосторонніх та багатосторонніх форматах.

Нажаль, наші дії не увінчались успіхом. Ми зіткнулись із безпрецедентним підходом Росії, яка відмовилась визнавати легітимність зміни влади в Україні та новопризначеного Кабінету Міністрів України і заблокувала будь-які двосторонні контакті на урядовому рівні.

Безпрецедентність полягає у тому, що згідно з міжнародними нормами єдиним критерієм для визнання легітимності Урядів є ефективність їх діяльності, ефективне здійснення Урядом як уособленням виконавчої влади владних повноважень. І український уряд, який був створений Верховною Радою та спирається на сформовану нею більшість, в повній мірі відповідає цьому критерію. Проте, Росія категорично відмовилась мати з ним справу.

У зв’язку з цим МЗС була задіяна вся наявна система міжнародних гарантій територіальної цілісності та непорушності кордонів України, починаючи із Статуту ООН і закінчуючи Будапештським меморандумом. Дипломатичні представництва поставили це питання в РБ і ГА ООН, в ОБСЄ, в Раді Європи, в НАТО, в ЄС, в рамках інших міжнародних форумів.

Це дало свої результати. Просування Росії зупинено. Розпочалось відведення військ від кордону. Безумовно, сьогодні немає підстав стверджувати, що остаточно. Проте, і цю ситуацію можна вважати успіхом, коли іще кілька днів тому, за оцінками експертів, вірогідність вторгнення Росії на материкову частину України дорівнювала 80%.

Сьогодні фактично провідні держави світу та міжнародні делегації виступають посередниками, надають «добрі послуги» для того, щоб усадити Україну і Росію за стіл переговорів.

Не поділяю скепсису з цього питання, який висловлюється деякими експертами, що мовляв Сполучені Штати, ЄС та інші «гранди» світової політики вирішують долю України без неї та за її спиною. Останні заяви держсекретаря США Керрі та ініціатива Німеччини, Франції і Польщі по скликанню міжнародної конференції щодо України свідчать про протилежне. Україна, із допомогою міжнародного співтовариства, має самостійно визначати власне майбутнє.

ІІІ. Кримська проблема

1) Правомірність дій Росії в Криму

Обґрунтовуючи введення своїх військ на територію АР Крим, Російська Федерація наполегливо стверджує, що вона діяла у чіткій відповідності до Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України. Хочу вас запевнити, що це не так. Дії Росії становили і становлять порушення всіх чинних двосторонніх договорів, починаючи з Базового договору 1997 року і завершуючи договором про державний кордон 2003 року.

Всі ці порушення, кожна стаття, кожен факт зафіксовані МЗС України, Держприкордонслужбою, Мінюстом, іншими органами. Вони опротестовані у дипломатичному порядку. Багато інформації з цього приводу оприлюднено для того, щоб суспільство розуміло, що відбувається і хто що порушує. Ці порушення стануть предметом позовів України до міжнародних судових інстанцій.

У цьому зв’язку хочеться пригадати старе прислів’я: «хоч тисячу раз скажи слово халва, а у роті солодко не стане». Очевидно, що скільки б Росія не казала про законність, її дії від того не стануть більш правомірними.

2) Денонсація Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України та інших пов’язаних угод

Припинення дії українсько-російських договорів про перебування ЧФ РФ на території України – це складне і неоднозначне питання.

Безумовно, порушення російською стороною їх положень вимагало від нас реакції. Ми розуміли, що якщо Росія окупує Кримський півострів, то денонсація угод по флоту – це буде перше, що вона зробить.

Між тим, будь-які кроки України, спрямовані на денонсацію договорів про перебування ЧФ РФ були б розцінені як готовність України грати за російським сценарієм – ескалація конфлікту, створення атмосфери правового вакууму, де переможе не сила права, а право сили.

Ми вирішили, що правовий нігілізм для нас буде згубним. Україна зможе перемогти у цьому протистоянні лише тоді, коли її позиція ґрунтуватиметься на добросовісному і послідовному дотриманні норм міжнародного права.

Україна жодним чином не порушувала вказаних договорів, тому Росія не може посилатись на істотне порушення їх умов як на підставу для денонсації. Все навпаки, це Росія анексувала Крим, чим порушила норми міжнародного права. Серед іншого, це було підтверджено і Генеральною асамблеєю ООН, і Венеціанською комісією.

Відповідно до статей 61 та 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, Росія не має права посилатись на неможливість виконання, або на докорінну зміну обставин, як на підставу для припинення дії договору, якщо такі дії є результатом порушення цим учасником або зобов'язання за договором, або іншого міжнародного зобов’язання.

Переконаний, що об’єктивну оцінку діям Росії в Криму дадуть міжнародне співтовариство, міжнародні експертні та юрисдикційні органи. Належну оцінку отримає і денонсація Росією договорів про перебування ЧФ РФ.

3) Псевдореферендум в Криму

Уже сьогодні не підлягає сумніву той факт, що т.з. загальнокримський референдум не відповідає ні чинному законодавству України, ні загальному міжнародному праву. Він суперечить як положенням Конституції України, так і Конституції Автономної Республіки Крим. Він не узгоджується із європейськими демократичними стандартами проведення референдумів.

Для тих, у кого такі сумніви залишились, хочу нагадати такі факти:

14 березня 2014 року Конституційний суд України виніс рішення про неконституційність референдуму в Криму та заборонив його проведення, а 21 березня – визнав неконституційною декларацію про незалежність Республіки Крим та оголосив її юридично нікчемною.

До речі це абсолютно нормальний і юридично обґрунтований спосіб захисту своєї територіальної цілісності будь-якою демократичною державою. Так, у 1998 році Верховний суд Канади заборонив Квебеку здійснення одностороннього відділення від Канади, а тиждень тому назад Конституційний трибунал Іспанії оголосив незаконним проект самовизначення Каталонії, який передбачав скликання референдуму про відділення від Іспанії.

Показовою є практика самої Росії – у 1990 році була прийнята декларація про державний суверенітет республіки, а у 1992 році відбувся референдум, який проголосив Татарстан незалежною державою. Росія не визнала його результатів. У 2001 році за рішенням Конституційного суду РФ положення про суверенітет Татарстану було визнано неконституційним, а Конституція Татарстану змінена.

Про що це свідчить? Про те, що Україна у своїй політиці щодо Криму залишається у правовому полі та діє відповідно до світових і європейських норм поведінки. А Росія прожовує застосовувати до нашої держави подвійні стандарти: не визнає сепаратистські референдуми на власній території, проте, підтримує сепаратизм на території України.

20 березня ц.р. Комітет міністрів Ради Європи у своєму рішенні засудив факт проведення 16 березня в Автономній Республіці Крим місцевого референдуму, який суперечив законодавству України.

21 березня ц.р. Венеціанська комісія прийняла висновок щодо референдуму в Криму. Вона констатувала, що ні Конституція України, ні Конституція АР Крим не передбачають можливості проведення місцевого референдуму щодо відділення Криму від України. Комісія також дійшла висновку про те, що ситуація, яка склалась в Криму, не дозволяла провести референдум у відповідності до європейських демократичних норм.

25 березня ц.р. Конгрес місцевих та регіональних влад Ради Європи ухвалив Декларацію, у якій дав оцінку діям Росії, визначивши їх як «російську анексію Криму та м. Севастополь» та наголосив, що так званий референдум в АР Крим та м. Севастополь не лише не відповідав українському та міжнародному законодавству, а й був проведений без дотримання мінімальних демократичних гарантій, притаманних будь-якому голосуванню.

Нарешті, 27 березня ц.р. Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію «Територіальна цілісність України», у якій не лише підтверджено суверенітет та територіальну цілісність України в межах її міжнародно-визнаних кордонів, але й наголошено на неприпустимості визнання будь-яких змін статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополь на підставі незаконного референдуму 16 березня.

Всі вищенаведені рішення є частиною однієї мозаїки – визнання незаконним т.з. загальнокримського референдуму.

Підкреслю, що його делегітимізація – це дуже важливе досягнення української дипломатії. Вона вибиває ґрунт з-під будь-яких інших дій Росії, спрямованих на привласнення Криму: нелегітимний референдум – це нелегітимне проголошення незалежності, це нелегітимне визнання міжнародної правосуб’єктності Республіки Крим, це нелегітимні угоди про приєднання АР Крим і Севастополя до Росії, це нелегітимність застосування законодавства РФ на території автономії.

Без референдуму будь-які претензії Росії на Крим зводяться до військової окупації та анексії, які з точки зору сучасного міжнародного права вважаються незаконними.

МЗС України звернулось до всіх держав світу з проханням утриматись від визнання законності референдуму в Криму, його результатів та правомірності входження Криму до складу РФ.

4) Право народів Криму на самовизначення

У цьому контексті варто сказати кілька слів про право народів на самовизначення, до якого так часто апелюють російській колеги.

По-перше, основні принципи міжнародного права, закріплені у Статуті ООН, є системою. Системність означає, що всі принципи є сукупністю взаємопов’язаних елементів, взаємодіють між собою і мають оцінюватись з точки зору такої взаємодії. Виходячи з цього принцип самовизначення народів не може розглядатись окремо від інших принципів міжнародного права, зокрема, територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи.

По-друге, право на самовизначення не дорівнює праву на одностороннє відокремлення. Право на одностороннє відокремлення з’являється лише у випадках, коли мова йде про народи, які є частинами колоніальної імперії або знаходяться під гнітом завойовників, або ж яким центральна влада перешкоджає у здійсненні їх право на самовизначення в рамках існуючого державного устрою. В інших випадках вважається, що народи повинні реалізовувати своє право на самовизначення в межах тієї держави, де вони проживають.

Народи Криму не були піддані колонізації, не знаходились під гнітом іноземних загарбників, не можуть стверджувати, що їх представникам відмовлялось у праві на участь у державному управлінні.

Від початку незалежності Крим здійснював своє право на самовизначення в рамках української держави, він мав свої органи регіонального і місцевого самоврядування. Крим завжди володів широкою адміністративною і культурною автономією у складі України.

Виходячи з цього, Верховна Рада Криму була позбавлена права приймати рішення про односторонній вихід кримської автономії із складу України.

Інші твердження з цього приводу, якими рясніє преса, є відвертими спекуляціями і пересмикуваннями, що мають на меті виправдати неправомірні дії РФ.

5) Право Росії на інтервенцію в Україну

Ще одним міфом, який активно розповсюджується Російською Федерацією, є право на військову інтервенцію в Україну.

Як привід пропонується два пояснення: перше – російські війська запросив чинний Президент України В.Ф. Янукович, друге – виникла необхідність у захисті прав «російськомовної» меншини, які, за словами російських чинників, грубо порушувались та ігнорувались.

Щодо «запрошення» Януковича, позиція України є досить чіткою:

-       Президент України В.Ф. Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення своїх конституційних повноважень та виконання положень Угоди про врегулювання кризи, підписаної 21 лютого 2014 року. Внаслідок цього 22 лютого 2014 року Верховна Рада України ухвалила конституційною більшістю постанову, якою відсторонила його від займаної посади та призначила позачергові президентські вибори. Відповідно, з 22 лютого 2014 року В.Ф. Янукович не може розглядатись як легітимний Президент України, який представляє державу в міжнародних відносинах. Будь-які його особисті звернення не створюють прав і зобов’язань для України і не можуть тлумачитись як офіційна позиція української держави;

-       відповідно до Конституції України та українського законодавства схвалення рішення про допуск підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України відноситься виключно до компетенції Верховної Ради України, яка «ніколи не ухвалювала відповідних рішень»;

Виходячи з вищенаведеного, будь-які посилання російської сторони на звернення і заяви колишніх українських високопосадовців як на підставу для введення військ на територію України є неправомірними і нікчемними.

Щодо посилань на право гуманітарної інтервенції, слід зазначити наступне:

-       право на гуманітарну інтервенцію для захисту прав окремих національних або мовних спільнот, в тому числі «російськомовного населення, яке проживає у східних та південних регіонах України», не є загальновизнаною нормою міжнародного права. Більш того, воно прямо суперечить пункту 7 Статуту ООН, який закріпив заборону «на втручання в справи, які належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави», положенням Заключного акту НБСЄ 1975 року, інших договірних документів;

-       практика інтервенцій неодноразово засуджувалась Міжнародним судом ООН. Зокрема, у рішенні по справі про протоку Корфу 1949 року, у рішенні по справі про військову і воєнізовану діяльність в Нікарагуа і проти Нікарагуа та інших;

-       військова інтервенція не може бути адекватним способом забезпечення дотримання прав людини, у тому числі прав національних меншин. МЗС України неодноразово висловлювало готовність розглянути всі занепокоєння Росії щодо стверджуваного порушення прав «російськомовного населення, яке проживає у східних та південних регіонах України» в рамках універсальних та регіональних механізмів співпраці, передбачених конвенційними інструментами, стороною яких є Україна. Мова йде про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин 1995 року, Європейську хартію регіональних мов або мов меншин 1992 року, тощо. Нажаль, наш сусід досі не скористався українською пропозицією.

ІV. Національні меншини

Навіть якщо послуговуватись логікою Російської Федерації і обґрунтовувати гуманітарну інтервенцію в Україну чи на Кримський півострів необхідністю захисту прав «російськомовного» населення, потрібно спочатку встановити їх порушення, які б виправдали такі радикальні дії.

Але таких фактів немає. Вони не встановлені. В переважній більшості твердження про порушення прав російськомовного населення є спекуляціями, які не мають доказової бази. Для того, щоб це зрозуміти, достатньо поглянути на висновки міжнародних і європейських організацій, які спеціалізуються на захисті прав людини і національних меншин, зокрема, ООН, Ради Європи, ОБСЄ.

Україна є повноправним членом як Рамкової конвенції про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року, так і Європейської хартії регіональних мов або мов меншин від 5 листопада 1992 року. Наша держава бере активну участь у моніторингових циклах, які регулярно проводяться Консультативним комітетом Рамкової конвенції та Комітетом експертів Хартії.

Станом на сьогоднішній день жоден підсумковий або проміжний документ цих експертних органів не підтвердив фактів «тотального ігнорування інтересів російськомовних жителів України».

Навпаки, у доповіді, підготовленій Консультативним комітетом Рамкової конвенції за підсумками третього моніторингового циклу і схваленій на засіданні Комітету міністрів Ради Європи 18 грудня 2013 року, Україна критикувалась за те, що російськомовній меншині надається набагато вищий рівень захисту, ніж іншим національним спільнотам.

Аналогічні висновки містяться і у доповіді Комітету експертів Хартії, ухваленій на засіданні Комітету міністрів Ради Європи 15 січня 2014 року. Аналізуючи ситуацію у сфері захисту російської мови, експерти підкреслювали, що такий рівень захисту, який надається російській мові в Україні, значно перевищує зобов’язання України, взяті на себе відповідно до Хартії.

Експертні висновки Ради Європи одним своїм існуванням спростовують аргументи російської дипломатії. У сучасному демократичному і прозорому інформаційному суспільстві жодна мова не може піддаватись утискам і гонінням так, щоб цього ніхто не помітив. Європейські експерти, які вільно пересувались територією України, зустрічались з носіями всіх мов і представниками всіх культур, що мирно співіснують в нашій державі, таких фактів не виявили.

Позбавлені будь-яких підстав і занепокоєння долею інших національних меншин, які проживають в Україні. Міжнародні та регіональні інституції, які здійснюють на запрошення української сторони моніторинг стану дотримання прав людини в Україні, жодного разу не вказували на серйозні порушення прав німецької, чеської, угорської, польської або будь-якої іншої громади, які становили б загрозу їх життю, здоров’ю чи матеріальному добробуту.

Натомість, дії Росії, спрямовані на дестабілізацію ситуації в Україні, становлять реальну і безпосередню загрозу правам цих національних меншин, позбавляючи їх можливості мирно жити і безперешкодно реалізувати свою національну і культурну ідентичність в рамках єдиної української держави.

За офіційними даними, прикордонний рух як на українсько-російській ділянці державного кордону, так і на інших напрямах, не перевищує звичайних показників. У зв’язку з цим будь-які твердження про біженців з України, які виїжджають на історичну батьківщину або шукають притулку, не мають зв’язку з реальністю.

Водночас, Україна володіє абсолютно об’єктивними даними про кількість громадян України, які вимушено залишають окуповану територію Автономної Республіки Крим. Ці дані, підтверджені необхідною доказовою базою, будуть надані Європейському суду з прав людини та іншим міжнародним юрисдикційним установам, які розглядатимуть справи щодо неправомірних дій Росії.

V. Втручання у внутрішні справи України

Не тільки такі важливі питання, як захист прав людини і національних меншин, але й інші важливі аспекти української державності (державний устрій, мови, вибори) перекручуються російською стороною, піддаються недобросовісному тлумаченню та використовуються для виправдання свого втручання у внутрішні справи України.

Останнім часом почастішали випадки, коли офіційні чинники Росії, дозволяють собі диктувати Україні, яку форму державного устрою чи адміністративно-територіального поділу їй слід обрати, які форми політичного, економічного чи соціально-культурного життя запровадити для того, щоб розв’язати суспільно-політичну кризу, у якій опинилась українська держава.

У зв’язку МЗС України уже неодноразово у різний спосіб доводило до російських чинників, що подібні заяви і плани є грубим і неприхованим втручанням у внутрішні справи України, яке суперечить фундаментальним нормам міжнародного права та загальновизнаним принципам співжиття держав.

Така практика є неприйнятною, вона не повинна застосовуватись як у двосторонніх українсько-російських відносинах, так і у багатосторонньому форматі по відношенню до України.

Відповідно до Статуту ООН у ХХІ сторіччі усі держави є юридично рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співтовариства мають право не тільки самостійно визначати свій внутрішній устрій та зовнішню політику, але й повністю та ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень. Виключення з нього України є неприпустимим.