Цілий світ шокований вторгненням Росії в Україну, фарсом «референдуму» про незалежність Криму та збройною анексію українського півострова. Агресію Москви рішуче засудили Європейський Союз, США, численні міжнародні організації. Вся міжнародна спільнота відмовилась визнавати легітимність «референдуму» та його результати.
З одним єдиним в цілій Європі винятком. 18 березня Президент Республіки Сербської Мілорад Додик привітав незаконне керівництво Автономної Республіки Крим та міста Севастополь із «здобуттям незалежності» Криму та висловив впевненість, що населення Криму «будуватиме своє майбутнє у складі Російської Федерації». За день до цього в ході зустрічі з Послом Росії у БіГ А.Боцан-Харченко М.Додик заявив, що вважає «референдум» легітимним та демократичним, а також «таким, що відповідає конституції, міжнародному праву та праву на самовизначення народів, яке закріплено в Статуті ООН».
Насамперед про легітимність. Відповідно до Конституції України її адміністративні суб’єкти не мають права на самостійне відокремлення від держави. Така норма діє в усіх інших унітарних державах, ніде у світі ніякий місцевий «референдум» не може дати самостійний статус або передати іншій державі місто, район або область. Це просто правовий абсурд.
Що конкретно стосується так званого кримського «референдуму», то за критерієм беззаконності він може увійти у Книгу рекордів Гіннесу. По-перше, його було оголошено та проведено у вже окупованому Криму під контролем російських військ. Від оголошення до голосування пройшло лише 10 днів. Агітація була лише російська, українські телевізійні канали було заблоковано. Не було і справжніх спостерігачів, а об’єктивні журналісти не мали змоги вільно здійснювати свою професійну діяльність. Результати голосування це окрема історія. 83% явки та 96,6% голосів «за Росію» нагадують комуністичні вибори у колишньому СРСР або у сьогоднішній Північній Кореї (не дивно, що саме ця держава поряд з Сирією визнала легітимність референдуму). Немає сумніву, що результати були «намальовані» в Кремлі задовго до голосування. Про фальсифікацію свідчить і те, що за «офіційними даними» на вибори вийшло 40% кримських татар, хоча самі татари, які бойкотували «референдум», наголошують, що таких було не більше 0,5%. В Севастополі взагалі голосувало на 88 тисяч осіб більше, ніж їх взагалі проживає у місті. Після такого «референдуму» проголошення «незалежності» і підписання входження в Російську Федерацію сприймаються лише, як серіал геополітичної комедії, яка на ділі є справжньою трагедією.
Не тримається купи і посилання на «Статут ООН про право народів на самовизначення». Таке право відноситься лише до автохтонних націй, які живуть на своїй історичній території у складі більшої держави, а своєї власної держави не мають. В Криму єдиною автохтонною нацією є кримські татари (13%), які рішуче виступають за перебування у складі України. Всі інші - росіяни, українці та представники інших народів, мають свої окремі держави. Тобто, немає якогось особливого «кримського народу», а існує лише населення Криму. Право народу на самовизначення замінено правом населення або території, що також є повним абсурдом, який загрожує територіальному суверенітету кожної без виключення держави та руйнує всю систему міжнародного права.
Цікаво, що в якості виправдання військового захоплення Криму Москва часто використовує випадок Косова – «якщо їм дозволено, то чому не можемо й ми?». Якщо я щось розумію в логіці, то той, хто підтримує анексію Криму, повинен би був спершу визнати державність Косова. Україна цього ніколи не робила і не планує цього робити. Ми залишаємось вірними дружбі з Сербією і своєму розумінню міжнародного права. Крім цього Косово не було приєднано до Албанії і там не має військ з Тирани.
Якщо ми вже говоримо про право, то Росія здійснивши військову агресію проти України порушила не лише такі основоположні документи як Статут ООН та Гельсінський заключний акт, але й два документи, які прямо зобов’язують її поважати суверенітет України, а саме Будапештський меморандум, відповідно до якого Росія спільно з іншими ядерними державами є гарантом безпеки і територіальної цілісності нашої держави, та Великий договір про дружбу між Україною та Російською Федерацією, яким визнано сучасні державні кордони. Якщо дозволите мені перейти з офіційної мови на людську, то ця агресія, є нічим іншим, як ніж у спину брата.
Власне я, за першою освітою історик і через це схильний під сьогоденними політичними та економічними мотивами бачити інші, глибинні - укорінені у менталітеті, віковій традиції та досвіді. Можу припустити, що встати на бік Кремля у конфлікті між Україною та Росією Президента Додика підсвідомо підштовхнуло традиційне союзництво сербів та росіян як слов’янських та православних народів, пов’язаних глибокими історичними зв’язками.
Але саме з історичної точки зору такий поспішний вибір виглядає сумнівно, тому що Україна не менш слов’янська та православна, а українсько-сербські історичні зв’язки можливо й сильніші. Приведу лише основні факти, які я не сумніваюсь, будуть справжнім відкриттям для багатьох читачів.
По-перше, Україна є прабатьківщиною сербів (а щоб всі розуміли північна Україна є прабатьківщиною всіх слов’ян). Саме з українських Карпат пращури сербів переселилися на Балкани. Вважається, що серби пішли від давнього племені бойків. З приємністю повідомляю, що бойки по-сьогодення живі і здорові, і є славним та колоритним субетносом української нації. Крім іншого, вони є серед найвідданіших захисників незалежності України, яких московська пропаганда зараз проголошує «фашистами» та «екстремістами». За іншою версією серби прийшли з Дніпра, де знаходиться найдавніше слов’янське місто Київ. Саме тому, коли слов’яни приходили на ці простори багато з їх поселень отримували назву Києво. Нагадаю лише села Києво поблизу Санського Мосту, Сараєва, Белграду та Книну.
В найважчі періоди османського рабства у Могилянській академії в Києві, яка була найбільшим православним університетом у світі, здобували освіту багато сербських священників. Тобто в Києві у великій мірі кувалася та духовна сила, яка зберегла та врятувала сербський народ.
У 1733 році на прохання сербського патріарха в Сербію прибув професор Могилянської академії українець Емануїл Козачинський, який став префектом слов’янсько-латинської школи у Карловцах, ректором всіх шкіл белградсько-карловацької митрополії та головним церковним проповідником. Серед іншого, він написав перший сербський драматичний твір «Трагедію про смерть царя Уроша» і таким чином став засновником сербського театру.
Наприкінці 18 століття почалися масові переселення сербів до Російського царства. Між тим мало хто знає, що власне до Росії серби не дісталися, а оселилися саме в Україні. Через ту ж саму православну віру, виключну близькість менталітету і культури серби швидко злилися з місцевим українським населенням. Так, сотні тисяч сьогоднішніх українців у Кіровоградській та Луганській областях мають сербське коріння. 200 років тому Кіровоградська область мала назву Нова Сербія, а Луганська – Слов’яносербія.
Найвідоміша українська поетеса Леся Українка (1871-1913 рр., справжнє ім’я Лариса Косач) також мала сербське коріння, яке походить від славного босанського шляхетського роду Косачів.
Гадаю, що цього достатньо, щоб побачити, що українці сербам не якийсь чужий народ, а навпаки Україна є країною їхнього походження.
Але повернемось із глибин минулого в сурову реальність. Російська агресія проти України серйозно зашкодила відносинам між двома країнами, які скрізь віки зберігали братство та дружбу. Порушено всю систему міжнародного порядку, в світ повертається холодна війна, а також ще досі існує небезпека справжньої війни. У правовому вакуумі, який настає у міжнародних відносинах, під загрозою опинилася стабільність та безпека багатьох країн і регіонів світу, включно з Балканами.
За таких умов я справді не знаю кого і з чим можна було б вітати.