До неформальної зустрічі міністрів закордонних справ ОБСЄ у Потсдамі газета "Франкфуртер альгемайне цайтунг" оприлюднила авторську статтю Павла Клімкіна, присвячену проблематиці діяльності та розвитку цієї організації. Пропонуємо вашій увазі українську версію статті:
Чому нам потрібна ОБСЄ?
Історія існування #ОБСЄ є історією злетів і падінь. Злетів, пов’язаних зі щирою надією на світле і безпечне майбутнє, і падінь, які Організації неминуче доводиться переживати, коли ці надії і сподівання стикаються з порушенням однією з держав-учасниць всіх основних принципів мирного співробітництва.
В Європі, розділеній Берлінським муром, призначення Гельсінського заключного акта полягало у створенні атмосфери довіри між двома військово-політичними блоками та загальному визнанні єдиних принципів співробітництва заради безпеки усіх і кожного. Через 40 років після його підписання ми опинилися у ситуації, коли мур впав, холодна війна давно завершилася, але довіри і безпеки не побільшало. Жодні правила та принципи не працюють, а міждержавні відносини ризикують повернутися в конфліктне русло.
Але у ті невеликі проміжки часу, коли довіра у відносинах «на схід» і «на захід від Відня» з’являлася, політична воля держав-учасниць підкріплювалася безпрецедентними для Європи домовленостями. Особливе значення для Європи у 1990-і рр., зокрема, мав один з небагатьох юридично зобов’язуючих документів, укладений «на полях ОБСЄ», - про звичайні збройні сили в Європі. У процесі його виконання було ліквідовано десятки тисяч одиниць військової техніки та проведено тисячі інспекцій, що суттєво підвищило рівень довіри та військової транспарентності на континенті. Саме коли ідеї приведення ДЗЗСЄ у відповідність з військово-політичними реаліями на зламі тисячоліть провалилися, довіра в і – що ще гірше – до ОБСЄ зникла. Призупинення, а пізніше і повна відмова Росії від виконання Договору засвідчила, що післявоєнні реалії в Європі продовжують існувати, а національні зовнішньополітичні цілі стоять набагато вище, аніж загальна безпека. Через провал ДЗЗСЄ паралізованим де-факто залишається і весь перший вимір ОБСЄ. Якби Віденський документ і передбачені ним заходи зі зміцнення довіри та безпеки працювали, розпочати гібридну війну і непомітно затягнути на Донбас «Бук» для збиття малайзійського Боїнга Росії б ніяк не вдалося.
Такі зухвалі порушення самих основ ОБСЄ – принципів територіальної цілісності, суверенітету, непорушності кордонів, – ставлять під сумнів мету діяльності Організації, проголошену у 2010 р. на ювілейному саміті в Астані: створення «вільної, демократичної, спільної та неподільної євроатлантичної й євразійської спільноти безпеки на просторі від Ванкувера до Владивостока». Якщо подивитися концептуальні основи теорії спільнот безпеки, закладені ще К.Дойчем, то ми побачимо, що таке безпекове утворення повинно ґрунтуватися якраз на взаємній довірі, спільних цінностях, нормах, традиціях та правилах. В Європі вони є. На європейському континенті їх чомусь немає.
І це ще одна проблема діяльності ОБСЄ – відсутність чіткого розуміння того, що вважати Європою. Якщо говорити про географічні кордони – то Організація пішла набагато далі фізичних меж Уральських гір. Якщо про культурні і про ціннісні – то треба відкрито визнати, що цієї складової у сталому вигляді в ОБСЄ, на відміну від іншого європейського проекту – ЄС – немає.
Останні роки ОБСЄ знаходиться в глибокій кризі. Її ефективно працюючі структури – БДІПЛ та ВКНМ – Москва постійно піддає критиці, їхнє значення принижує, а бюджети прагне скоротити. Користуючись принципом консенсусу, Росія намагається вибити будь-яких реномованих кандидатів з гонки на посади ВКНМ чи Представника з питань свободи ЗМІ. Ефективна ОБСЄ сучасній Росії не потрібна. Їй не потрібна ефективна моніторингова місія в Україні. Їй не потрібна поліцейська місія біля свого кордону. Їй не потрібен доступ міжнародних спостерігачів до окупованого Криму.
Але все це потрібно самій ОБСЄ, якщо вона хоче довести свою життєздатність у сучасному світі. Ми повинні визнати, що зараз є лише дві альтернативи. За першої – ми повертаємося до «духу» ОБСЄ і вже не просто говоримо про довіру, а будуємо структуру довіри, засновану на правилах як на основі загальноєвропейської безпеки. І це потрібно робити швидко. За другої ж альтернативи всі скоро зрозуміють, що забезпечення безпеки – це справа окремих країн, суспільств і громадян. І як тільки це стане реальністю, вони почнуть вдаватися до будь-яких засобів, далеко не завжди раціональних. Тоді нас чекає війна всіх проти всіх. І це вже не буде Європа зразка ХІХ ст. з її «Віденським концертом» та realpolitik, а занурення в нову реальність, де немає місця безпеці, стабільності, цінностям і правилам.