100-річчя Жовтневої революції минуло майже непоміченим і в політичному, і суспільному просторі України. Це, звісно, не так і погано. Можу собі уявити, яка б зараз вирувала пропагандистсько-адміністративна істерія, якби комуністична система не завалилася чверть століття тому.

З іншого боку, роковини Жовтня, як мені здається, все-таки заслуговують більшої уваги. Адже йдеться про величезний історично-цивілізаційний злам, який у наступне століття покалічив долі не тільки десятків мільйонів людей, а й цілих країн, серед яких Україна постраждала чи не найбільше. Саме Жовтнева революція запрограмувала наші подальші національні катастрофи – геноцид, голодомори, депортації, масові репресії, знищення еліти, лінгвоцид, денаціоналізацію, історичну амнезію.

Якщо ми не відродимо нашу історичну пам'ять, не усвідомимо, що з нами сталося й які причини наших поразок, ми не зможемо остаточно вирватися з лабети комуністичного минулого й усунути загрози його повторення, не зуміємо подолати загальнонаціональний посттравматичний синдром.  

Я, звісно, не претендую на те, щоб у короткій статті дати вичерпні відповіді на всі запитання. Хотів би поділитися лиш окремими думками, зокрема, й у зв’язку з долею України.

Революції траплялися в різних країнах Європи і, як правило, приводили до прогресу, комуністична ідея теж була не новою й, здавалося б, не спричиняла Європі особливих проблем. Але комуністична революція в Росії виявилася унікальною за масштабами завданого людству зла. На тлі інших революцій вона виглядає якоюсь страшною девіацією, паталогічним відхиленням. Якщо ж згадати, що так званий Жовтень фактично перекреслив результати «нормальної» революції, яка відбулася у Російській імперії у лютому 1917-го, то він узагалі виявиться контрреволюцією. Від імені й за допомогою задуреного пролетаріату до влади прийшли ті, хто аж ніяк не представляв його інтересів, – купка сектантів, яка з маніакальним ентузіазмом розпочала випробовувати свої теорії на десятках мільйонів людей. Для сект характерно доводити свої догми до абсурду й вимагати від своїх членів їх неухильного виконання, суворо караючи тих, хто хоч якось не вписується в схему. Догматичний абсурд як державна ідеологія з великою вірогідністю призводить до позбавлених смислу масових жертвоприношень.

Але гадаю, що причини Жовтня й низки усіх наступних сатанинських злочинів режиму пояснюються не тільки сектантством і догматизмом. Замислімося, чому це лихо трапилося саме з Росією, а відтак і з Україною, яка мала нещастя бути тоді російською колонією? Справді, Карл Маркс створював своє вчення зовсім не для відсталої Росії, а передусім для Західної Європи, де вже панував розвинутий капіталізм. Але марксизм, хоча й у місцевому радикальному ленінсько-сталінському варіанті, переміг саме в Росії.

Одна з причин, безперечно, в тому, що в царській Росії рівень узаконеного приниження особистості, зневаги вищих верств до нижчих, великоросів до «інородців» просто зашкалював. Додаймо сюди непробивний бюрократизм, корупцію, страшні жертви на фронтах Першої світової, і тоді стане зрозумілим, що для вибуху «безглуздого й безжального російського бунту» бракувало тільки іскри (так, до речі, й називалася ленінська агітаційна газета).

Проте мені здається, що корені зла, пробудженого Жовтнем, мають більш глибоке історичне коріння, що й зробило практично неминучими культ особи Сталіна й абсурдні масові репресії з десятками мільйонів безневинних жертв.

Згадаймо, що комуніст Сталін – не єдиний кривавий вождь-тиран в історії Росії. Іван Грозний не був комуністом, проте він на диво подібний до Сталіна, який, до речі, відродив культ свого попередника-царя. У свою чергу культи Грозного й Сталіна швидко відроджуються і в нинішній, вже посткомуністичній Росії, допомагаючи зміцненню абсолютної влади нового вождя та придушенню демократії. Якась зловісна логіка тягнеться через століття й мало залежить від змін суспільного ладу. Мусимо визнати, що й царська Росія, і начебто її противник комуністичний Радянський Союз, і сучасна Російська Федерація, яка нібито відхрестилася від комунізму, – усе це різні реінкарнації однієї й тієї ж тоталітарної імперії, базові принципи й цілі якої практично не міняються.

Очевидно, що у випадку масових репресій в СРСР спрацювали відразу два чинники – сектантського комунізму та варварські традиції московського царства й російського абсолютизму. В результаті утворився небачений доти політично-ментальний монстр-гібрид, що на порядок збільшило кількість жертв та ірраціональність масових убивств.

Якщо українській козацькій демократичній ментальності притаманне бунтарство, то, на відміну від Росії, звичка обожнювати свого лідера й сліпо коритися йому та його догмам у нас повністю відсутня. У цьому плані комуністичне сектантство й терор є для України явищами чужими, привнесеними, що й довів затятий опір українців у часи Української Народної Республіки, а потім і УПА.

Тим жорстокішим був терор, здійснюваний у відповідь більшовиками в Україні. Його метою було не просто ліквідувати всіх реальних та потенційних противників, а й зламати український дух, а в перспективі повністю асимілювати всю націю.

Сьогодні, коли Росія знову здійснює агресію проти України, мусимо чітко усвідомлювати, що плани імперії не змінилися. Мусимо розуміти, що ця агресія –  не випадковість і не особисті забаганки російського керівництва. Ідеться про одвічний конфлікт двох діаметрально протилежних цивілізаційних проектів – демократичного й імперсько-деспотичного. На жаль, у Москві й досі бачать Україну обов’язковою частиною, мало не наріжним каменем свого утопічного проекту, російські лідери ніяк не можуть примиритися з тим, що ми, українці, маємо свій шлях, свій вибір і свій світогляд, в основі якого свобода, демократія й вільна особистість. Без цих базових цінностей український національний проект перестає бути українським. Тому захистити їх від імперських зазіхань сусіда – це значить зберегти незалежність, зберегти демократію, зберегти державу і націю.     

Нас не зламали й не зламають, але травми, яких ми зазнали в результаті Жовтневого перевороту, надзвичайно важкі. Найтяжчі втрати – це людські життя, мільйони убитих співвітчизників, у тому числі й представників національної еліти, мільйони доль, понівечених у тюрмах і таборах. Але страшні й утрати духовні – це відмова багатьох українців від рідної мови, розмивання національної ідентичності, історична амнезія, страх, уведений у підсвідомість цілих поколінь, ідеологічна зазомбованість, чи, як ми кажемо сьогодні, радянська вата в головах. Не можу не згадати й втрати історично-геополітичні. Україна на довгих сім десятиліть була ізольована від решти світу, від Європи, до якої споконвічно належить. Звідси й відставання, економічне, суспільне й навіть психологічне. Коли хтось твердить, що євроінтеграційний шлях Україна та посткомуністичні держави Центральної Європи починали в рівних умовах, він дуже сильно помиляється. Інші країни мусили вибиратися з яру, а ми з глибокого цивілізаційного провалля.

І все-таки я впевнений, що Україна сьогодні є моральним лідером Центральної Європи. Дехто в регіоні, схоже, втомився від «надмірної» демократії і зобов’язань, які вона накладає, комусь здається зручнішим повернутися до національного егоїзму й прагматизму. Ми ж, українці, боронимо демократію й європейські цінності зі зброєю в руках. Ми віримо в ідеали Європи, а це значить, що за нами майбутнє. 

І нарешті, звернуся до сакраментального питання, яке ще 150 років тому поставив переконаний противник російського тоталітарного проекту М.Чернишевський: «Що робити»? Відповім: те, що ми вже робимо! Зміцнювати державу, боронити її незалежність і територіальну цілісність, розбудовувати громадянське суспільство, відроджувати національну свідомість й історичну пам'ять, рідну мову й культуру, відновлювати інформаційний простір, проводити реформи, боротися з корупцією. А якщо коротко, то повторю за Миколою Хвильовим: «Геть від Москви! Дайош Європу!». 

НВ, Клімкін Павло Анатолійович, Міністр закордонних справ України