Прикро, але 80-річчя Сандармоху не отримало належного відгуку в українському суспільстві. У ці скорботні дні ми в принципі продовжували жити звичайним життям.
Тимчасом ідеться про одну з найбільших трагедій в історії нашої нації взагалі. Протягом кількох днів жовтня-листопада 1937 р. в карельському урочищі Сандармох був розстріляний цвіт нашої національної інтелігенції. Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Підмогильний, усього майже триста видатних українських письменників, митців, науковців.
Це по суті була брутальна лоботомія нашої нації, а ми, на жаль, і досі цього не усвідомлюємо повною мірою і не уявляємо масштабів утрати.
Оксана Забужко стверджує, що митці Розстріляного відродження випереджали свій час на кілька десятиліть і мали зробити величезний вплив на всю європейську й світову культуру. Таким чином, за кілька днів була знищена перспектива якоїсь зовсім іншої України, непровінційної, модерної, передової, європейської. Чи ми це розуміємо хоча б сьогодні?
Особлива підступність радянської репресивної машини полягала в тому, що вона не просто вчиняла злочини з мільйонами жертв, але й навчилася убивати пам'ять про них в масовій свідомості. Так було з Голодомором, так стало і зі знищенням української інтелектуальної еліти.
Сандармох мав би стати для українців таким же трагічним національним символом, як Катинь для поляків. Але, як не дивно, ми, українці, сьогодні про Катинь знаємо чи не більше, ніж про Сандармох.
Не секрет, що в українсько-польських взаєминах час від часу загострюються дискусії навколо болючих питань нашої спільної дуже непростої історії. При цьому не можна не помітити, що у поляків давно сформована своя історична школа, яка до інтерпретації минулого завжди підходить з точки зору саме власних національних інтересів. Крім того, історія здавна є базовою цінністю й предметом національної гордості всього польського народу.
У нас же ситуація суттєво відрізняється. Наші науковці ще й досі нерідко борсаються в старих російсько-радянських стереотипах, а політики й українське суспільство здебільшого залишаються в темряві історичного невігластва. Дискусії, які ведуть між собою небайдужі інтелектуали, як правило, не пробуджують громадського інтересу. У результаті наші душі не відгукнулися так, як того вимагають закони совісті, емпатії та національної солідарності, на трагедію Сандармоху й Великого комуністичного терору. Історична амнезія призводить до того, що всі ми роками товчемося в болоті рутинних чвар і навіть не помічаємо за ними великих історичних подій, а значить, не розуміємо самих себе.
Нам конче необхідно покласти край тому, що Оксана Забужко називає "драмою нашого культурного безпам’ятства". Імена українських геніїв, розстріляних у Сандармосі, їхня творчість нарешті мають бути повернуті з забуття й посісти належне місце в нашій культурній парадигмі.
На фейсбук-сторінці МЗС "Культурна дипломатія" ми саме зараз розміщуємо серію матеріалів про цю українську і загальнолюдську трагедію. Маю сказати, вони знаходять помітний відгук, про що свідчить кілька сотень поширень. Отже, наше суспільство можливо й необхідно пробудити від історичної летаргії. Просто над цим треба цілеспрямовано працювати.
Повернення в історичний контекст пам’яті про Сандармох допоможе краще зрозуміти, що саме відбувалося з нашою нацією й країною за останнє століття. Ми побачимо, що агресія більшовицької Росії проти УНР, справа СВУ, Голодомор, знищення української інтелігенції під час Великого терору, масові депортації з Західної України, колосальні жертви українців в Другій світовій війні – все це послідовні ланки політики Москви, спрямованої на повне упокорення України.
Усе це мало на меті повністю деформувати, спримітивізувати й асимілювати унікальний національно-культурний простір України, довести його до стану хуторянсько-провінційного маргінесу того, що ми сьогодні називаємо "русскім міром".
Ми побачимо, що всі репресії, вчинені Кремлем в Україні, мали не тільки політичне, але й передусім національне підґрунтя. Репресії проводилися по всьому СССР, але геноцид у поєднанні з лінгво- і культуроцидом здійснювався тільки в Україні – з метою поневолення і знищення свободи.
Ми зрозуміємо, що чи не всі наші нинішні біди й проблеми прямо по’вязані зі страшними втратами минулого. Що ми не зможемо дати відповідь на всі виклики сьогодення, якщо не відновимо наш мовний, культурний і ментальний простір, не відродимо нашу національну ідентичність на всій території України.
І головне, що маємо пам’ятати: минуле, на жаль, не залишилося в минулому. Сьогодні в Москві правлять прямі духовні нащадки катів нашого народу, їхня мета щодо України залишається тією ж, їхні методи не змінилися.
Нехай пам'ять про наших загиблих і про їхню духовну велич додасть нам сили у боротьбі!
Слава Україні!